Незвичайна родина з Донецької області зізнається, що зараз до них повернулися ті ніжні відносини, які були на початку їхнього спільного життя - 16 років тому.

Важкі життєві випробування ледь не зруйнували 15-літній щасливий союз Льоні та Слави. Але, поживши півроку окремо, чоловіки зрозуміли, що не можуть один без одного, і знову повернулися в рідне сільське гніздечко, де разом борються з тяготами кризи, що вибухнула у світі.

- Не ображайся, що ми тебе ані на 15-ту, ані на 16-ту річницю нашого спільного життя не запросили - ми їх фактично не відзначали, - з порога став виправдуватися перед власкором "ФАКТІВ" герой нашої публікації, 42-річний Леонід, щасливий чоловік В'ячеслава. - Такі важкі ці два роки були в нас зі Славиком! Ну, нічого, 20-ліття ми відзначимо як треба. Ти тільки більше назву села, де ми живемо, не вказуй. Знаєш, нам два роки тому твоя публікація дуже сподобалася, але знайшлися заздрісники, які прийшли до нас після неї та вікна у хаті побили. Люди думають, що раз ми - геї, то повинні ховатися в підвалі, як бомжі, і жити на рівні алкашей і кримінальників. А в нас - звичайна, нормальна родина. Наш будинок відкритий для всіх, кому потрібна допомога. Ми нікому не заважаємо, ні в чиє життя не ліземо!

Нагадаємо, що гірник В'ячеслав і підприємець та художник Леонід закохалися одне в одного з першого погляду, 16 років тому оселилися разом у сільській глибинці Донбасу й змусили своїх батьків та сусідів поважати їхній нетрадиційний вибір. Але, як кажуть, у родині різне трапляється...

Як виявилося, розбиті заздрісниками вікна в сімейному гніздечку Льоні та Слави були лише "квіточками" у порівнянні з тими випробуваннями, які цій чоловічій родині довелося пережити за минулі два роки. В 2007-му 15-ліття спільного життя пара змушена була відзначати на чужині й без запланованого розмаху. В 2006-му році торгівельний кіоск Леоніда (він влаштував його в телефонній будці) пограбували: винесли все саме коштовне. А те, що залишилося, довелося терміново розпродати по дешевці, щоб вчасно погасити кредити. Відновити бізнес після такого удару долі Леонідові не вдалося.

- Я не міг спати місяцями, не випивши чарочку на ніч: мені марилися банки, кредити, відсотки й податкові інспектори, - з жахом згадував Льонгя, що забіг у гості до власкора "ФАКТІВ". - Ледь не спився й змушений був звернутися до районного психіатра за напрямком у Донецький обласний медико-психологічний центр, де пролежав пару місяців. Я був там саме  в той час, коли в центр привезли гірників, що пережили вибухи на шахті ім. Засядька (у листопаді-грудні 2007 року).

Гірник-пенсіонер Славік (у наступному цьому році йому виповниться 50 років) у той момент теж втратив роботу сільського листоноші, і за порадою друзів пара вирішила тимчасово змінити обстановку - переїхати до Маріуполя. Але й на новому місці родину підстерігали випробування. Мало того, що непросто було створювати затишок в орендованій квартирі й міняти роботу, так ще й старий, здавалося б, перевірений часом друг ледве не зруйнував союз двох чоловіків. Хлопець (умовно назвемо його Геною), що переживав важкий період, став частим гостем у квартирі Славика й Льоні. Гостинні хазяї йому співчували як могли, але Гена завжди приносив із собою пляшку горілки...

Льоня терпів такі посиденьки тиждень, поки не відчув, що родина на грані розвалу: усі дружно спиваються, і його улюблений Слава віддаляється від нього, все більше співчуваючи гостеві, що зачастив до будинку.

- Гена, ми тобі стільки років у всьому допомагали! А ти тепер сидиш тут щодня  й примушуєш спиватися мого Славка! - скипів одного разу Льоня й викинув небажаного гостя, попутно розбивши тому окуляри. Гена викликав міліцію.

Записуючи анкетні дані орендарів квартири, міліціонер поцікавився: "Ви - брати?"

"Які ми брати? Ми - гей-родина! - випалив Леонід стражам правопорядку. - А ви знаєте, за що я того хлопця побив? Він уже тиждень мені в будинок горілку тягає!" Дільничні оторопіли. Льоню відвезли до дільниці, але через годину відпустили - адже в сімейній бійці обійшлося без важко потерпілих і жертв.

Ранком у Льоні та Слави відбулася серйозна розмова, після якої чоловіки прожили в розлуці майже півроку.

- Вибирай, хто тобі дорожче - я, або він, - Льоня поставив питання руба. - Я розумію, ти надриваєшся на роботі, а потім ще продукти приносиш, готуєш, переш. Але і я теж не сиджу, склавши руки. Хіба не піклуюся про те, щоб у нас все було? Хіба не намагаюся створити затишок?! Ми давно не говорили по душах. Нам що, більше нема чим поділитися один з одним?

Льоня висказав усе наболіле. Слава мовчав. Не домігшись від чоловіка відповіді на "головні" питання, Льоня зібрав валізу й виїхав, ляснувши власноруч розмальованими в східному стилі вхідними дверима, на які милувався весь під'їзд. Пару тижнів він відходив від стресу в рідному домі, а потім вирішив спробувати щастя в Донецьку. Але щастя одне без одного виявилося неможливим! І тільки гординя заважала чоловікам скоріше помиритися.

Спочатку Льоня взагалі не відповідав на дзвінки Слави й обурювався його коротким sms-кам. "Ну що це значить: "Мені без тебе нудно", "Мені без тебе важко"? - дивувався Льоня й огризався у відповідь: "Заведи собі когось, хто допоможе тобі по господарству й спинку потре. Ти ж хотів від мене відпочити, я даю тобі таку можливість!"

Насправді   ж обоє розуміли, що страждають одне без одного, і ні Льоня, ні Слава нікого "заводити" собі не наважилися. З роботою справи в обох не клеїлися. Льоні в Донецьку платили мало, йому доводилося ночувати на вокзалі: на оренду житла грошей не вистачало. А Слава постійно хворів...

Примирення намітилося з першим похолоданням. Льоня повернувся за теплим одягом. "Тебе зустріти? А що ти будеш їсти? Я твої улюблені равіолі купив, салатик приготував. Гена більше не приходить!" - подзвонив Славік Льоні, коли той був ще у дорозі. Весь під'їзд, що співчував кинутому Славіку, сів у дворі на лавочки, щоб стати свідками возз'єднання родини.

"Я думав, ти вже ніколи не приїдеш. Я тебе дуже-дуже сильно люблю", - обійняв свого Льоню Слава. "Дурень ти, дурень", - зі сльозами на очах поцілував Славіка Льоня.

Через пару днів Леонідові все одно довелося повернутися в Донецьк. Але тепер вони дзвонили одиніншому без взаємних докорів.

- У мене немає рингтона на мобільному телефоні, тому коли Слава набирав мій номер, доводилося співати йому свої улюблені сінгли. "Опустела блез тебя земля", наприклад, - згадує Льоня й... починає співати, відповідаючи на дзвінок: - Ти лети голубо-о-ок... Слава дзвонить! Так, радість моя, незабаром уже мій автобус..."

Льоня щосили   намагався знайти постійний заробіток у Донецьку. Але, як з'ясувалося, тільки зря поневірявся. Ночі, проведені на вокзалі, безправність простого трудяги, а особливо  жіночий колектив, джо якого Леонід потрапив в останній місяць своїх пригод, ледве не підірвали його здоров'я.

- Звичайно, намагався, незважаючи ні на що, ходити на роботу в начищених туфлях і голитися, але... Ох вже ці баби! - зітхає Леня. - Я не маю на увазі інтелігентних жінок, серед яких у мене багато друзів.

В основному жіночий колектив пакувального цеху, куди влаштувався вантажником Льоня, спочатку захоплювався спритним співробітником у начищених черевиках, що артистично виконував свої обов'язки. "У мене ж за плечима шість років зайнять бальними танцями!" - кокетував Льоня, роблячи вигляд, що не зауважує, як довкола нього розжарюються пристрасті. "Нічийний" мужчинка, що залишав у роздягальні костюмчик-трійку й клубну краватку, швидко став яблуком розбрату в жіночому колективі. І дами почали йому потихеньку мстити за свої пориви почуттів, що залишалися без відповіді. Обернулося це тим, що, коли Леонідові потрібні були розуміння й підтримка, він наткнувся на байдуже презирство.

- Два тижні тому подзвонив Слава: через часті лікарняні йому довелося звільнитися з роботи, - розповідає Льоня. - Він був хворий і сам не зміг би подужати переїзд додому. Я кинувся до Маріуполя перевозити його з усім нашим скарбом у село. І на автобус у Донецьк із села вже не встиг: скоротили кількість рейсів - криза в країні! Я готовий був відробити свої години в іншу зміну, але мені не захотіли йти на поступки. А в сферу обслуговування не беруть, кажуть: "Вам же вже 42 роки". Старий, мовляв. Дурні! Я ж обожнюю обслуговувати людей. Коли працював продавцем- консультантом, з мого відділу жоден  клієнт без покупки не йшов! Ну, нічого, вдома ми як-небудь проживемо, знайдемо, сподіваюся, роботу. А головне - будемо разом!

У день повернення "блудних синів", мати й тато Леоніда (вони живуть у сусідньому будинку), які так непросто у свій час прийняли сексуальність сина, тепер клопотали на кухні, готуючись, хоч і із запізненням на місяць, відзначити 16-ту річницю спільного життя своїх дітей. Славіка мама Льоні, Зінаїда Андріївна, теж давно називає синочком.

- Ну, тепер можна й стопку випити: ви знову разом! - зустріла їх Зінаїда Андріївна. - Нарешті я перестану за вас переживати. А то Слава - у Маріуполі, ти - у Донецьку. А в мене на підвіконні росте гора ліків, ночами не сплю!

Льоня в той вечір вирішивши здивувати чоловіка вишуканим сніданком і так заклопотався на кухні, що ледь було знову не отримав наганяй. "Ти де там возишся? Я тут нам перинку послав, подушок гірку поклав, а прокинувся - постіль холодна, тебе немає! Невже ти за мною не скучив?" - дорікнув Льоні Славко.

- За ті півроку, що ми були в розлуці, обоє стали мудріше, - прощаючись зі мною перед від'їздом у своє село, резюмував Льоня. - Навчилися відрізняти головне від хвилинного, що лізе в голову, коли з'ясовуєш відносини з найближчою тобі людиною. Навчилися цінувати одне одного краще. Зараз до нас повернулися ті ніжні відносини, які були на самому початку спільного життя - 16 років тому. На 20-ліття ми тебе обов'язково запросимо, от побачиш!

На прохання наших героїв, деякі імена й деталі в матеріалі змінені.