На додачу до ВІЛ на людину обрушується безліч проблем, як чисто практичних: де лікуватися, кому сказати, як тепер бути з сексом, - так і психологічних: шок, відчуття провини, страх за своє майбутнє. Потім виявляється, що життя дійсно продовжується. Це в кіно людині в одній сцені повідомляють діагноз, а в наступній вона вже худа, бліда, у чорних окулярах; і не встигнете ви поставити чайник або доїсти попкорн, як невтішні родичі й близькі вже спостерігають за польотом птаха в безхмарному небі. У кіно, як відомо, монтаж, а в реальності як і раніше треба чистити зуби вранці, платити за квартиру і ходити на роботу. Більшість проблем будь-якого роду рано чи пізно вирішуються, залишається життєвий досвід і власне вірус. Оскільки зробити так, щоб вірусу не стало, поки що не можна, то він навіть і не проблема, а даність. Оскільки в наявності вірусу, за великим рахунком, і полягає вся різниця між "до" і "після".

Як жити повноцінним щасливим життям, не дивлячись на ВІЛ? Мені здається, питання стоїть некоректно. Чому "не дивлячись на"? А як жити повноцінним щасливим життям без ВІЛ - хто-небудь може сказати? Яке відношення віруси мають до щастя? Вони ж не те що безмозкі, вони взагалі не зовсім живі, навіть розмножуватися не можуть поза нашою кров'ю...

        Зі статті Степана Калетра "Не дивлячись на..." ("Квір" № 6-7, 2004)