Чи стали секс-меншини діючим фактором української влади? "Впливовому урядовцю в країні X "постачають" для втіхи неповнолітніх юнаків", "Лідер найстаршої партії в країні Z має коханця-однопартійця", "Син поважного міністра в країні У зізнався, що він - гей". Так можуть починатися сенсаційні матеріали в європейських засобах масової інформації про їхніх політиків.

У першому випадку високоповажний член подасть у відставку і назавжди піде з політики чи навіть потрапить на лаву підсудних. У другому - лідер і надалі буде лідером партії,   в   гіршому  випадку - стане простим її членом. У третьому - громадянське суспільство трохи поговорить про мужність юнака і терпимість демократичного європейського суспільства до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, а потім займеться своїми буденними справами. Ось, наприклад, якось всі українські медіа переповіли новину про те, що вперше у політичній історії Японії на виборах балотується жінка з нетрадиційною сексуальною орієнтацією.

Західні та східні політики останні років двадцять про це відкрито говорять, тамтешня преса цим уперто цікавиться і розповідає про це громадянам своїх країн, навіть якщо ті у переважній своїй більшості консерватори і ніколи не хотіли знати про "інших".

СВІТОВІ ПОЛІТИЧНО-СЕКСУАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ

У агресивному західному (не в значенні географічного розташування щодо України, а в понятті, яке вклав у це слово Освальд Шпенглер) світі політик-гей чи політик-лесбіянка почувають себе, можна сказати, впевнено і мають конкретний захист своїх прав. Тепер до цих двох континентальних лідерів   геополітичного  світу приєднався третій - Японія, у якій тепер теж відкрито заговорили про представників секс-меншин у найвищих щаблях сучасної влади. Щоправда, і на гомосексуалістів навіть найвищого державного рівня не припиняються різні нападки з боку не досить толерантних окремих представників чи груп суспільства з інакшою ідеологією. Однак приналежність людини до сексуальної меншини, на відміну від людини, яку спіймали, наприклад, на подружній зраді чи педофілії (останніми роками прокотилася хвиля скандалів, пов'язаних із викриттям священиків різних церков), переважно не впливає на виконання нею своїх професійних політичних обов'язків і, відповідно, на її кар'єрний ріст.

Гомосексуалісти у владі голосно заявляють про себе, наприклад, у Німеччині чи Франції. Мер Парижа Бертран Делано та мер Берліна Клаус Воверайт - найбільш відкриті гей-мери світу. Обидва, не чекаючи поки журналісти скандально розкажуть громаді про їхню гомосексуальну орієнтацію, першими зробили публічні зізнання. На з'їзді Соціал-демократичної партії Німеччини під час свого висування на пост мера у 2001 році юрист Клаус Воверайт сказав: "Я - гей, і добре, що це так". Улюблене гасло берлінського мера, покровителя деяких гей-парадів, - "З мужністю за Берлін - у нас усе вийде". А чинний мер Парижа Бертран Делано, член Соціалістичної партії, зробив зізнання ще раніше - під час телевізійного інтерв'ю у 1998 році, коли був дрібним партійним чиновником. Делано, до речі, один із тих політиків, хто постраждав за свою гей-відвертість.

У 2002 році на нього напав 39-річний мусульманин і завдав серйозне ножове поранення. Пізніше чоловік зізнався слідчим, що відчуває "ненависть до політиків і гомосексуалістів". А наприкінці червня 2007 року лівий мер узяв участь у гей-параді в Парижі та очолив колону, хоча, зазвичай, і не бере активної участі у житті французької гей-спільноти. Він веде активну боротьбу за права людини проти будь-якої дискримінації.

Крім француза і німця, геєм бу мер канадського Вінніпега Глен Мюрей, який завжди з'являвся на публіці зі своїм партнером, разом із яким на початку 90-х усиновив дитину.

Мер німецького Гамбурга адвокат Оле фон Бойст відкрито не говорить про свою сексуальну орієнтацію - про це стало відомо через грандіозний скандал. Його заступник Рональд Шиль, якого бургомістр звільнив із займаної посади, почав шантажувати фон Бойста розголошенням сексуальних зв'язків останнього. Бургомістр офіційно не бере участі у розвитку гей-руху й не приділяє цьому окремої уваги.

Денвида Сиселіні наприкінці 2006 року 84% голосів знову обрали мером американського Провиденса у штаті Род-Айленд. Відомий адвокат ішов на вибори як відкритий гей, підтримував тісні стосунки з місцевим гей-товариством і активно займався боротьбою зі СНІДом.

Одна з найупізнаваніших політиків, мер Картертона Джорджина  Баєр народилася чоловіком, вона працювала трансвеститом-повією та стриптизеркою у Кінг-Крос (квартал "червоних ліхтарів" у Сіднеї, Австралія), а після зґвалтування чотирма чоловіками змінила погляди на життя. У 1984 році зробила операцію, змінивши стать. Вона вчергове балотувалася у мери після того, як на початку 2007 року пішла з парламенту Нової Зеландії.

Комуніст Розаріо Крочета 2003 року став першим мером-гомосексуалістом в Італії, його обрали головою міста жителі Гели.

"Я не гей-мер, я - мер, який є геєм", - так 2006 року заявив у інтерв'ю місцевій газеті про свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію Дж. П. Сасер, якого тричі обирали мером консервативного містечка Пахока в американському штаті Флорида. Він не є активістом гей-руху, але виступає проти гомофобії і вже 15 років живе зі своїм партнером

До речі, гей-спільнота не така вже малочисельна, аби на неї не зважати з політичної точки зору, як це зробив свого часу соціаліст Олександр Мороз, з парламентської трибуни назвавши гомосексуальність "блакитним паскудством". Чи регіонал Тарас Чорновіл - він звинуватив політиків, які прийшли на київський концерт сера Елтона Джона, у пропаганді гомосексуалізму. Як не як, а це електорат, і місцями дуже великий у процентному відношенні (для української дійсності нині особливо актуально).

Навіть лідери трьох найбільших партій у Великобританії (лейбористів, консерваторів і ліберал-демократів) часом дають інтерв'ю гей-журналу Attitude, особливо перед виборами. За даними британських соціологів, ті, хто притримується нетрадиційної сексуальної орієнтації, становлять 2,5 млн осіб. Погодьтеся, це смачний електоральний шмат.

ЛЕСЬ ПОДЕРЕВ'ЯНСЬКИЙ, художник і автор сатиричніх п'єс, одна з яких має назву "Блеск і ніщєта підарасів"

Інформацію про сексуальну орієнтацію потика я не вважаю втручанням у приватне життя публічної людини. Він може бути хоч педерастом, хоч ким завгодно. Вони (політики. - Ред.), власне, і є педерастами, це навіть гірше. Бо якби був просто нормальний "підар", а не "підар" у переносному значенні, це було б краще.

Ми - традиційно патріархальна країна: не вписуємося ні в глобалізм, ні у постмодернізм; ми ментально лишаємося десь у XIX столітті. І якщо з'явиться інформація, що ти "підар", - п*ць кар'єрі. Щодо конкретних педерастів, то їхні якості політику не дуже пасують, вони ненадійні люди, на них не можна покластися, тому що у них в голові, замість щастя України, крутиться зовсім інше, тільки одне.

Чи чесно чинить політик, коли приховує свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію? А що він може зробити? У даній ситуації нічого не зробиш на його місці. Якщо ти педераст, то треба йти, наприклад, у мистецтво, балет - там можна нормально почуватися. І коли ми вступимо до ЄС і поживемо там років сто двадцять, можливо, і можна буде відкрито говорити "Я - "підар", і все буде Ок.  Я нормально ставлюся до геїв, хіба щоб лишень до мене не лізли агресивно.

КОСТЬ ГНАТЕНКО, поет, співак, шоумен, популярний тусовщик та один із найвідоміших захисників вітчизняного гей-руху

В Україні люди, які належать до секс-меншин, намагаються усіляко це приховувати, бо така інформація може призвести до краху кар'єри. Я знаю прізвища телеведучих, артистів, які бояться, щоб, не дай Боже, дізналися, що вони інші. Українські політики, до речі, теж бояться публічно заявляти, що вони геї чи лесбіянки. Для них багато важить громадська думка, а наше суспільство надто не толерантне і не стримане до людей із нетрадиційною орієнтацією. Суспільство стане проти них.

І я не знаю таких політиків, у яких вистачило б мужності відверто зізнатися на публіку, що він - гей. Політики наче всі дуже мужні, гарно вміють виступати і щось говорити, але я не думаю, що їм вистачить сили сказати правду про себе. Тут усе залежить від стану внутрішньої свободи. І я багато писав про те, що непорядно з боку відомих людей у нашій країні замовчувати, хто він є. Ця тема ще десятки років буде замовчуватися.

Вважаю, коли суспільно значимі люди по¬чнуть про це відверто говорити, тоді й суспільна думка зміниться. Багато залежить від стану демократії. Україні лише 16 років, тому вимагати чогось від цієї країни не можна, вона і так робить чимало кроків. Але боротися за свої права потрібно.