Багато хто з нас веде активне онлайнове життя та висловлює свою точку зору на певні події завдяки блогам, інтернет-щоденникам й іншим "соціальнім мережам", без яких сьогодні важко себе уявити. Особливо за умов, якщо з комп'ютером пов'язані робота, навчання та взагалі велика частина існування. Саме з блогів, френд-стрічок й різноманітних форумів ми дізнаємося про новини, що викладаються людською, а не офіційною мовою, часто-густо - безпосередніми очевидцями або учасниками подій. Читаємо про думки, що панують в людських головах, та порівнюємо власне становище з тим, що відбувається в інших країнах.

Наприклад, днями я буквально проковтнула рецензію, яку написала про стрічку "Харві Мілк" моя нова ізраїльска приятелька. Навіть пожалкувала, що подивилася цей фільм ще до того, як ознайомитися з цим коментарем, кращого за який, мабуть, не складуть і професійні журналісти. Особливо якщо враховувати, що авторка - жінка гетеросексуальна, одна з не таких вже й численних осіб, які ненавидять несправедливість та дискримінацію у будь-яких проявах, в тому числі і по відношенню до гомосексуалів. Спілкуватися з цими людьми завжди приємно, ще більш приємно читати про цікаві речі в їхніх щоденниках. Тому повз її статті, яка б зробила честь будь-якому кіновиданню, я не пройшла. "Сподіваюсь, що кожен американський вчитель-гей, що стоїть у шкільної дошки з крейдою в руках, згадує, завдяки кому в нього є ця робота", - писала моя приятелька, посилаючись на боротьбу Мілка проти законопроекту, згідно якого гомосексуалів у Каліфорнії хотіли позбавити можливості працювати викладачами. "Нам зараз здається дикою поправка, що її у 78-му лоббіювала "високоморальна" більшість, - про те, що геї не повинні викладати в учбових закладах. Правда? А тоді прийняття цієї поправки стало майже реальністю".

"Неправда, - подумала та відповіла я. - Тому що для моєї країни з точки зору тієї самої "високоморальної більшості" щось подібне лишається нормою". На хвилинку я забула, що йдеться про Ізраіль, де, як розповіла мені онлайн-товаришка, одним з кращих вчителів в школі її сина був відкритий гей. І про це знали усі. Коли на випускному вечорі перед переходом до старшої школи діти грали виставу за його сценарієм, батьки потім викликали його на сцену та аплодували стоячи. А малеча качала його на руках - величезного чолов'ягу під метр дев'яносто. Його чоловік у цю мить зворушливо витирав сльози у глядацькому залі. І все це - зовсім не у Тель-Авіві, а у маленькій школі невеличкого ізраїльского містечка.

Після цього я згадала двох своїх знайоміх геїв - викладачів іноземних мов, про відкритість яких навіть подумати неможливо. Хоча в одного з них - того, що працює в столиці, - є певна кількість співробітників, в основному молодого віку, що знають про нього "страшну правду". Інший, саме з невеликого, але не ізраїльского, а українського містечка, навіть київським реаліям дивується: столиця здається йому світом свободи у порівнянні з тим, що відбувається на батьківщині.

Між іншим, заборону на викладання у школі для геїв та лесбійок в Україні відмінили ще 10 років тому, хоча до цього існував циркуляр Міносвіти "Про покращення виховної роботи", що діяв з 1995 до 1998 року. Згідно цього документу гомосексуали відповідного права не мали. Тобто, відмінили заборону давно, але дізналися про це лише нещодавно: не дуже шпарко хотіли чиновники оприлюднювати подібну новину і надіслали підтверждення керівникові Гей-форуму України Св’ятославові Шеремету лише восени минулого року.

З цього приводу деякі українські ЗМІ навіть статті надрукували. Газета "Сьогодні" розповіла про молодого викладача-гуманітарія Володимира, який влаштувався на роботу в одну з київських шкіл відразу після закінчкення педуніверситету, де його орієнтацію швидко зрозуміли завдяки бездоганним нігтям та гардеробу. "Не обійшлося й без пліток, - розповідав Володимир. - Коли за відпрацьовані години директор виділив мені необхідний час, казали, що я з ним сплю".

Ця ж газета наводить слова українських батьків: "Моїй дитині 6 років, він тільки пійшов до першого класу, і мені хотілося б, щоб дитину вчила людина з традиційною орієнтацією. В принципі, я спокійно до них ставлюся, але зміна орієнтації - це психологічне відхилення, а з дітьми повинні працювати здорові люди", - каже мати першокласника.

"Я абсолютно спокійно ставлюся до цих людей - це їхня особиста справа. Якщо закон не забороняє геям та лесбійкам викладати - будь ласка. Головне, щоб вони не переносили свої уподобання на дітей і, зрозуміло, не пропагували подібний спосіб життя", - вторить їй мати іншої першокласниці.

А ось думка викладачки Тамари Павлівни: "Я вважаю, що такі люди мимоволі стануть передавати свої погляди дітям. З педагогічної точки зору це неправильно, я б свою дитину такому вчителю не довірила. Думаю, ці люди повинні самі відмовитися від викладацької діяльності".

Виходячи з реалій, в цьому місці потрібно сказати: що ж, і на тому спасибі! Принаймні у висловах пролунали слова на кшталт "я абсолютно спокійно ставлюся до таких людей". Але не будемо забувати, що казали це матері, тобто жінки, які апріорі ставляться до "таких людей" більш спокійно. Якщо б газета поспілкувалася з батьком якогось першокласника, то, скоріш за все, почула куди більш емоційні висловлювання. Мене ж зацікавило питання: яким саме чином гомосексуали можуть передати дітям свої уподобання? Вести гомосексуальну пропаганду замість уроків математики? Якщо комусь подібне і спаде на думку - що навряд - питання вирішуватиметься просто: відходження від учбового плану карається у будь-якому разі. Про сексуальну цікавість вчителя до учня я взагалі мовчу, тому що це протизаконно, та й історій про гетеросексуальних викладачів, що спокушали своїх підопічних, існує значно більша кількість. Тоді як? Невже батьки проти того, щоб їхнім дітям викладав предмет охайний чоловік з бездоганними нігтями? Я б подібний приклад назвала хіба що позитивним - і яж ніяк не навпаки.

Але в українських фахівців у галузі психології на це свої погляди. "Людина з нетрадиційною орієнтацією буде підносити все зі своєї точки зору. Спілкування з нею - це руйнація на підсвідомому рівні дитини та інституту родини", - цитує газета слова Романа Олександрова, якого називає психологом. Як-то кажуть, яка країна - така й психологія. На щастя, пан Олександров висловлював думку, яку поділяють далеко не усі спеціалісти, що працюють у цій сфері. Хоча загальну ситуацію в Україні можна охарактеризувати словами, які написала моя віртуальна ізраїльска знайома у відповідь на мої коментарі стосовно українських міносвітніх циркулярів: "Закон діяв до 98-го року? Мати твою за ногу! У мене слів немає!.."