Видатний кінорежисер Сергій Параджанов зняв за своє творче життя вісім фільмів і написав чотири сценарії. Це не так багато. Але шлях Параджанова в мистецтві кіно немов розірваний на два світи п'ятнадцятирічною прірвою мовчання. З 1969 до 1984 року великому режисерові не давали знімати. А в грудні 1973-го протистояння волелюбного художника і влади закінчилося звинуваченнями у "гомосексуалізмі" і "торгівлі іконами".
Сергій Параджанов народився в старовинній вірменській родині в Тіфлісе, як тоді називався Тбілісі. Після школи вчився на вокальному відділенні Тіфлісськой консерваторії, потім - недовго - в інституті інженерів залізничного транспорту. У 1949 році влаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Олександра Довженка, працював на "Армен-фільмі" та "Грузія-фільмі" до 1960 року.
У 1952-му Параджанов закінчив ВДІК і став дипломованим режисером. Пізніше перші п'ять своїх художніх фільмів і декілька документальних робіт він відверто називав "непотребом", вважаючи, що знайшов свій індивідуальний стиль тільки у стрічці "Тіні забутих предків" (1965) - романтичній казці за творами Михайла Коцюбинського. Після виходу "Тіней" сорокалітній режисер прокинувся знаменитим. За декілька років фільм зібрав 30 призів на міжнародних фестивалях в 21 країні.
Факт цей відмічений навіть в даремній Книзі рекордів Гиннеса. Ім'я Параджанова з’вилося поряд з іменами Фелліні, Антоніоні, Годара, Куросави. Репутація кінематографічного генія остаточно закріпилася за Параджановим відразу ж після виходу фільму "Колір граната" (оригінальна назва "Саят-нова", 1967-1969). Всі подальші сценарії режисера відкидалися в Держкіно з посиланням на думку членів партії і уряду.
17 грудня 1973 року Сергій Параджанов був заарештований за звинуваченням в мужолозтві із застосуванням насильства (стаття 122, частини 1, 2 Кримінального Кодексу Української РСР) і розповсюдженні порнографії (стаття 211) і доправлений до Лукьянівської в'язниці Києва. Декілька гральних карт з голими дівчатами (належали приятелеві режисера Валентину Паращуку), ручка з корпусом у вигляді жіночого торсу, свідчення комуніста Воробйова...
Відбувся болісний для художника закритий суд ("у мене вилучена квартира, і я позбавлений мундира художника і чоловіка").
Причиною арешту Параджанова послужили його гомосексуальні зв'язки. До початку 1970-х Сергій Параджанов став творцем зі світовим ім'ям, що був відомий своєю епатажною поведінкою. Особливості сексуальної натури Параджанова не були таємницею для його близького оточення і часто ставали об'єктом жартів самого майстра. Якось в інтерв'ю одній данській газеті він заявив, що "його прихильності добивалися десятка два членів ЦК КПРС". Жарт обійшовся дорого - п'ятьма роками тюрми з конфіскацією... І весь цей час кіноеліта, а услід за нею і обивателі теж по-своєму "жартували": "...посадили за згвалтування члена КПРС".
Ще за декілька місяців до арешту приятелі попереджали Параджанова: "Тебе заарештують як педераста..." У обвинувальному вироку фігурувало прізвище члена КПРС, якогось Воробйова, але були й інші. Втім, хтось потім від свідчень відмовлявся. Хтось після бесід із слідчим різав вени...
Про гомосексуальність Параджанова і після смерті згадують і говорять неохоче, особливо родичі. Сміливості сказати правду вистачило у одного з близьких друзів Сергія Параджанова, кінорежисера Романа Балаяна: "Поки його справа добиралася до в'язниці, кимось кинута чутка долетіла до нар: посадили педераста. Насправді сьогодні таких, як Параджанов, називають бісексуалами. Таких на зонах багато..."
В'язниця стала для Параджанова ще однією віхою в сумному розвитку його життя. А похмурим життя здавалося йому завжди, звідси - прагнення до карнавалу, до прикрашення дійсності. У 1988 році в одному з інтерв'ю він так говорив про себе: "Біографія... Я не дуже пам'ятаю мою біографію. Що моя біографія? "Дард" (вірм. - горе, смуток) - ось це вічна її форма. Зараз, останнім часом, як третій арешт пройшов, я якось можу щось підсумовувати, обернувся, бачу - старість. Це я відчуваю мої 63 роки. Мій професор помер в 43. Людина, у якої я вчився, - Савченко, великий майстер радянського кіно, помер в 43 роки. Для нас він був тоді стара людина. Ми всі були молоді двадцятирічні хлопці: Алов, Наумов, Хуциев, Міронер, Бережних".
30 грудня 1977 року Сергій Параджанов був звільнений з ув’язнення в Перевальській колонії. Через 15 років Юрій Ільєнко, друг режисера і оператор "Тіней забутих предків", зняв фільм у трьох в'язницях Параджанова. Чи не більша частина зйомок пройшла під Перевальськом. Фільм називався "Лебедине озеро. Зона".
З червня 1974 року до грудня 1977 року Сергій Параджанов писав листи - синові Сурену, дружині, матері, друзям. Зібрані разом, вони склали своєрідний "Щоденник в'язня": яскраве свідоцтво внутрішнього опору художника дійсності і самому собі...
Потрапивши на зону, Параджанов опинився у царині зла. Він розумів безпідставність більшості звинувачень проти себе, але визнавав й інше - "...свої суперечності, ексцентрику, паталогію тощо тощо...", "я не кажу про свою провину. Вона скоріше клінічна, ніж кримінальна". У цьому сенсі цікавий інтерес Параджанова до творчості Пьєра Паоло Пазоліні (1922-1975), смерть якого вразила художника.
Вже у п'ятому листі з зони до дружини Світлани (жовтень 1974) він просить її неодмінно знайти й прочитати том Корнія Чуковського з "Оскаром Уайльдом" - "...це не випадковий збіг, а неминучість". Через рік повторює і повторює те саме: "Тобі треба прочитати: Чуковський К., глава "Оскар Уайльд". Твердить про те ж Роману Балаяну: "Рому! Прочитай, будь ласка, Корнія Чуковського III том - Оскар Уайльд, - ти все зрозумієш. [...] Це просто страшно - аналогія в усьому".
Але в той же час перші місяці у в'язниці він ще сподівається на можливість швидкого повернення. Певний час настроєний рішуче і до свого наклепника Воробйова ("решту свого життя я присвячу його знищенню"), потім змінює свій тон, добиваючись від останнього повини - "...у мене відносно Воробйова совість чиста". Але через рік ізоляції сам пише прохання про помилування: "Висунуті мені звинувачення і засудження мною глибоко усвідомлені".
І дійсно, ухвалення якоїсь провини, що лежить на ньому перед близькими йому людьми, оселяється у свідомості все міцніше, але в основі її - провини - він не визнає: "...нічого, крім патології". Він все більше замислюється над природою злочину, спостерігаючи за характерними типами тюремного життя, зокрема, за табірними гомосексуалами. Навіть створює невеликий малюнок "Півні-гомосексуалісти".
Зрозуміло, ув’язнені знали про "особливу" статтю Параджанова. "Табір більший, ніж Губник. Озвірілі. Неприборкані. Моє прізвисько "Старий". Підозра, хто я! І навіщо я. Я або мене. Якщо мене, то можуть вбити". І справді, спочатку його били. Злочинці, до яких помістили Параджанова, вважали, що він сидить, щоб "зняти кіношку про в'язницю". Потім з'ясувалося, що в параджановській справі є тий самий рядок - "згвалтував члена КПРС". За підтвердженням цього факту до Параджанова прийшла зграя "поважних" табірних урок. Візит закінчився виразом шанування: "Ми комуняк завжди на словах мали, а ти - на ділі!" Окрилений таким визнанням його "заслуг", Параджанов нафантазував цілий епос зі свого життя й розповідав, що свідомо згвалтував 300 членів КПРС.
"Зрада, воші, сифіліс в таборі, гареми гомосексуалістів, що прогоріли в картах" - все це освоювалося Параджановим саме в сенсі його сприйняття як художника. Власне, іншого сприйняття, побутового або життєвого, бути повною мірою не могло. Параджанов, зрозуміло, дуже скоро став пристосовуватися до зони - наскільки взагалі можна звикнути до насильства. Він засвоїв деякі її неписані закони - підмазати, підсуєтитися... Він намагається використовувати свої зв'язки з волею, щоб дістати для начальника або якийсь дефіцит, або, наприклад, плівку із записом Висоцького - це вже справжня валюта. Але і тут не все виходить.
Всі п'ять років Параджанова переслідував шлейф "його" статті. Нерідко за гратами не вірили, що з ними - знаменитий режисер. З табору в табір перебиралася чутка - "...однофамілець Параджанова - старий, хропе, звинувачений в п...".
Але все-таки найяскравіший й найсимволічніший образ чоловічого братерства Сергій Параджанов знайшов саме у в'язниці. Мова про сценарій "Лебедине озеро. Зона". Його Параджанов називав своїм "останнім сценарієм". В ньому взагалі дуже багато простоти, прозорих символів... Зупинимося на одному - найголовнішому.
Мент, "вівчарка", дає свою кров "вовняном", привілейованому зеку. Останній стає "брудною людиною" і може повернутися в барак "тільки через півнячий гарем... коли буде опедеращений". Мати мента визнає "вовняноо" своїм сином, а мент - братом. Він непомітно підкладає зеку листи, повідомляючи, що їх спільна мати добилася звільнення, і воно близьке. У ту ж ніч суд "вовняних" оголошує "вовняному", що він повинен плюнути в обличчя контролерові, який дав йому кров.
"На білій фаті пороші лежав хлопець - побратим контролера... він вскрив вени... [...] Брат стояв над вмираючим братом..."
У останньому сценарії Параджанов співає гімн братерської чоловічої любові, яка розквітає в зоні між ментом і зеком. Розквітає всупереч усьому там, де править бал зграя злодіїв, торбохвостів, картярів. Ця світла любов-радість-доброта була основою світогляду Сергія Параджанова. Саме вона стала і одним з джерел його бісексуальності.
На початку 1980-х Параджанов знов опинився на зоні. Спецслужби ініціювали дачу їм хабаря під час вступу його племінника до театрального інституту. У в'язниці він провів близько року. Щоб визволити Параджанова з радянських застінків, Луї Арагон і Федеріко Фелліні створили Міжнародний комітет з порятунку Сергія Параджанова - "Великого Серьожи". Коли Брежнєв дав добро на умовне звільнення, режисера ще декілька місяців не могли знайти по таборах.
В'язниці й табори підірвали здоров'я Сергія Параджанова, він важко і довго хворів. У 1990 році за рішенням уряду Франції був запрошений в цю країну на лікування.
Помер від раку.
Похований в Пантеоні слави у столиці Вірменії.
